Ніколи не загине той народ, що збагнув причини своїх поразок.
(Маршал фон ден Брук.)
Людська натура має звичку шукати причини
всяких своїх бід із-зовні від оточуючих, але не можемо зрозуміти, що та чи інша
причина лежить у підсвідомості, а навіть у нашій виробленій з роками
ментальності. Так, ми можемо поспівчувати сусіду, коли в нього біда, але коли
йому привалило щастя, чи можемо порадуватись щиро з ним, чи не буде нас давити
«жаба» і ми будемо посміхатись крізь стиснуті зуби. Чому у нас так буває, що
чужа біда хвилює постільки – поскільки, і звідки вкралось у нашу мову прислів’я
«моя хата скраю, я нічого не знаю». Чому ми тільки вимагаємо і чекаємо, що
держава повинна нас усім забезпечити, а самі не хочемо брати на себе
відповідальність, можемо критикувати, але коли нам, якоюсь невеликою подачкою
закриють рота, то вже ніби і не бачимо, як спритні ділки оббирають державу і
нас усіх чуть не до нитки, ховаючи награбоване у закордонні банки.
Невже ми привикли, щоб за нас думали вожді, щоб держава
піклувалась нами: вчасно садовила, годувала, одівала, давала теплу камеру з
нічним горшком. А чого ще нам треба? Як говорить апостол Павло: «… ви терпите
радо безумних, самі мудрими бувши. Бо ви терпите, коли хто вас неволить, коли
хто об’їдає, коли хто обдирає, коли хто підвищується, коли хто по щоках вас
б’є.»(ІІ.Кор.11.19-20). Невже, думаєте що станете блаженними? Ой, напевне, що
далеко нам до блаженства, бо загрузли ми глибоко у світські і плотські гріхи.
Одні, живучи, в недостатках, бідноті, від яких у сім’ях постійні негаразди:
сварки, розводи; інші у постійній гонитві за достатками, грошима, які дехто
здобуває кривлячи душею. А часу, щоб дати Богові в жертву своє сокрушенне серце
– немає ні в одних, ні в других, не кажучи нічого про тих, для кого вже богом
став «золотий тілець». То яку ціль переслідуємо, яка наша мета, якщо наше
майбутнє, наші діти, часто при живих батьках стають сиротами і виховує їх
вулиця. Невже ми станемо народом – невдахою, якому не судилося створити міцну
національну державу, а розбігтись по світу, асимілюватись і зникнути як народ.
Відомий німецький діяч маршал фон ден Брук колись сказав:
«Ніколи не загине той народ, що збагнув причини своїх поразок». Отже нам
потрібно глибоко вникнути і проаналізувати причини, які привели до стількох
поразок. І так, однією з причин є стан віри Христової на нашій землі.
Розглянемо найперше цей стан у східній частині України.
Українська Православна Церква, в наслідок
того що Україна ввійшла в склад Російської імперії, втратила свою незалежність
і попала під владу Московського патріархату. Але так як ієрархи цієї церкви ще
в XVI ст. продали її незалежність від свідської влади за своє
матеріальне благополуччя, як продав біблійний Ісав своє первородство за тарілку
чичевичного супу, то більшість із церковнослужителів не служили Христу, а
послуговувалися Ним, щоб задовільнити імперські амбіції російських царів.
Церква своїм консерватизмом не давала можливості християнам вникати глибоко у
Св. Письмо. Даючи основні канони віри, вимагала покори царській владі,
благословляючи ганебніші від рабства кріпосне право, де людей міняли на собак.
Про тогочасний стан Церкви влучно висловився російський письменник К.Аксаков у
книзі «Історичні твори» де він сказав: «Духу правди, любові, духу життя, духу
волі – цього спасенного натхнення християнства – немає ані сліду в нашій
Московскій церкві». Тому і не дивно, що народ терплячи соціальний гніт і зі
сторони багатого стану, не маючи підтримки із сторони Церкви і самодержавства,
розу вірився, вогник духовний почав гаснути. Приходилось із сторони держави
видавати указ, щоб люди в неділю ходили до церкви. Дійшло до того, що семінарії
почали готовити не священників, а революціонерів, в тому числі і Сталіна. Перші
революційні страйки відбулися в семінаріях. Таким чином, як сказав у книзі
«Судьби Росії» російський філософ М.Бердяєв: «Правду кажучи в російському на
роді є готовий для прийняття Антихриста ґрунт».
Отже, втративши довір’я до Церкви,
церковнослужителі, які часто виконували і поліційні функції, не маючи
можливості самостійно вникати в Св. Письмо, український народ не зумів побачити
фальшивості більшовицької агітації. Більшовики скориставшись із нашої національної риси довірливості, і заманувши
однією з споконвічних людських мрій – це ідеєю миру, справедливості, рівності,
братерства, яка була взята Марксом і Енгельсом із християнства, кинули наш
народ у горнило братовбивчої війни, а потім в горнило сталінсько-берієвських
репресій. Комуністична система знищивши духовний оплот народу – Церкву,
церковнослужителів, передову інтелігенцію; знищивши кобзарів, які віками підтримували
дух народу, голодомором знищивши велику частину селянства, в якому тримався
вільний козацький дух – поставила духовно український народ на коліна. Всюди
запанував страх смерті, який з часом притупив дух свободи, що властивий кожному
живому створінню, перетворившись в байдужість до всього, навіть до свого
майбутнього. Отже ще однією причиною і є та байдужість, про яку влучно висловився польський
письменник Бруно Ясенський, який сказав: «Не бійтесь друзів ваших – найбільше
що вони можуть зробити – це зрадити вас. Не бійтесь ворогів ваших – найбільше
що вони можуть зробити – це вбити вас. Бійтесь байдужих, тому що тільки з
їхньої мовчазної згоди на землі твориться зрада і вбивство».
З часом система зробила деякі пом’якшення в
політичній сфері. Однак, постійна комуністична пропаганда, підсилена дешевим
алкоголем, все ж таки, нажаль, зуміла виховати той цинічний розум, коли ніхто в
ніщо і ні в кого не вірить, з яким пристосовується до любих умов і переходять
зразу до переможця. І ще однією з важливих причин є пережиті народом всі
лихоліття, і як сказав блаженний Любомир Гузар: «Переживши дві світові війни,
диктатури, негаразди, насильства, концтабори, масові розстрілювання, люди
здичіли. Те що зараз діється – це прояв духовного здичіння». Отже, як продовжив
він дальше у своїх відповідях на запитання молоді: «Ми стоїмо у великій
духовній кризі, яку треба докорінно лікувати».
Так, ми в духовній кризі, а точніше сказати,
ми глибоко погрузли в гріхах наших. Але головне не в тому, що вони є в нас, а в
тому, щоб ми їх усвідомили, тобто пізнали, що то є гріх, розкаялись і
намагались більше не повертатись до них. Каятись це не обов’язково виконувати якісь
важкі покутні дії. У мові оригіналу це слово насправді має значення змінити
спосіб думання, тобто стати в душі відкритим до Бога, звільнити свій розум від
упереджень, від того звичного способу думання, що хотіло б диктувати Богові
свої умови Його дій. Ми повинні зрозуміти, що Бог завжди діє непередбачуваним
для нас чином – точно так як це було з Ісусом, коли він на хресті помирав і
скрикнув: «Боже мій, Боже мій, на що мене Ти покинув?» (Мт.27.46), і саме в цей момент до нас прийшло спасіння.
Ми також повинні сьогодні признати, що наша
інтелігенція, цвіт нації, ще не належній висоті, вона ще у пошуках бога. То в
теософічних спілках шукає бога філософів; то проявляє ностальгічні нотки за
дохристиянською слов’янською вірою; то вступають в новомодні секти, де зразу
тобі гарантують Царство Небесне; то ідуть в буддизм, щоб медитацією
позбавитись життєвих проблем – словом, щоб тільки не каятись у своїх гріхах, як
того вимагає Христова Церква. Хочеться нагадати всім тим, що не визначився у
вірі своїй словами апостола Петра: «… під небом нема іншого Ймення даного
людям, що ним би спастися ми мали»(Діян.4.12). Словом не обманюйтесь: без
покаяння – не буде милосердя Божого; без направи на правильну дорогу – не буде
прощення; без прощення – не досягнете вершини Небесної Слави. Отже, щоб Господь
Бог допомагав нам у вирішенні наших суспільних проблем, треба нам каятись і
очищатись духовно. Однак, напевне, що треба очищати себе не тільки від
нечистоти духовної , але й від фізичної, тобто алкоголізму, наркоманії,
розпусти, бандитизму.
Ну і ще одним із наших гріхів є це
небажання і невміння наших лідерів підпорядковувати свої інтереси
загальнонародним, а також намагання кожного із них, любим способом, навіть
шляхом взаємних образ і обливанням брудом інших лідерів, хоч вони і стоять на
одній демократичній платформі, досягти людської слави і через неї піднятись на
спокусливі і гнилі щаблі влади. Забувають однак, що ми християни повинні дбати
перш за все, щоб своїми справами примножувати Божу славу, дотримуючись Його
заповідей, а Він уже вділить своєї Слави і Україні, і її народу, і тим хто буде
вести і виконувати його волю. Пригадаймо, що наш Учитель Ісус Христос і зціляв
хворих, повертав зір сліпим, слух і мову німим, воскрешав мертвих, робив різні
чуда. І за це в неділю кричали всі: «Осанна!», а в четвер: «Розіпни!». Але
Отець Небесний дав Йому славу яку вже дві тисячі років ніяка людська слава не
перевершила.
Підсумовуючи причини наших поразок, ми
повинні зрозуміти, що якщо кожен із нас не почує себе особисто відповідальним,
за те що здійснене і твориться у нашому домі, і не виживе у собі рабську
покірність, не переборе людський страх, а також той цинічний розум, який
виховала комуністична система, і якщо не наповнимось вірою, надією і не станемо
воїнами духу, які словом, молитвою і із зброєю в руках зможемо боротися і перемогти
ворога – то Україна залишиться тільки географічною назвою.
Через біль душі, через пережитий
усвідомлений власний встид, за все що зробили і роблять вороги на Україні,
синівське почуття до Батьківщини повинне
вирости до батьківської
відповідальності за неї.
Іван Середа
Немає коментарів:
Дописати коментар